пʼятницю, 19 квітня 2024 р.

Музей гітар, лютий 2024

Музей електрогітар – один з найновіших у Києві. Відкрився він у липні 2021 року. Дуже дивно, але ми не знали про його існування, хоч відкриття й висвітлювалось у медіа просторі. А ще дивніше, що купу разів проходили повз – й теж не звертали уваги. Дізналися випадково - в інтернеті нарешті «спливла» реклама.
Прийшли – все замкнене. Бо йде війна.
Від початку повномасштабного вторгнення музей півтора року був зачинений. Але на щастя з жовтня 2023 року запрацював знов.
Київський Музей гітар

Музей унікальний! Подібних у світі лічені одиниці – окрім нашого, всього лише сім: декілька в Сполучених Штатах, ще є у Великобританії. А найбільшим вважається швецький музей у місті Умео. В ньому зберігається більше 500 гітар, існує він з січня 2014 року.

Власне кажучи, історія музею розпочалася задовго до навіть ідеї про сам музей. Можливо ще тоді, коли киянин Олександр Дорошенко (власник всієї колекції) захопився рок-музикою, й років сорок тому ще за часів студентства придбав першу електрогітару (приблизно у 1985 році), а потім за можливістю купував ще.
За фахом Олександр є авіаційним інженером, музика ж – то захоплення. Захоплення, яке вже після його п’ятдесяти років стало професією. А сталося це неочікувано. Олександр прийшов у майстерню братів Вадима та Дмитра Гавриленків щоб полагодити власну гітару. Розговорилися, й результатом цього спілкування стало засновництво у 2016 році компанії з виробництва електрогітар Universum Guitars.

Гітари Universum. По-перше, це дуже красиво!

Розташувалося виробництво у Білій Церкві, де знаходилась майстерня Гавриленків. Олександр Дорошенко займається безпосередньо проектуванням інструментів, вони виготовляються за його кресленнями.

Пропоную трохи дізнатися про секрети гітаробудівництва Universum.

Електрогітара робиться з суцільного куска дерева. Саме тому вона дуже важка. Загалом використовується близько 20 порід дерева. Найчастіше це гірський клен, явір, карпатський ясень. Буває й екзотика, наприклад багато деталей можуть бути зроблені з африканського дубу венге. Одним з дуже вагомих факторів при виробництві є той, як довго сушилося дерево в природніх умовах. Не можна використовувати свіжу деревину! Найцінніші гітари вироблені з сировини, яка заготовлена ще 20 років тому. Деякі світові компанії (наприклад, китайські) виготовляють гітари з деревини, висушеної у спеціальних камерах, але це дуже впливає на якість у гірший бік. У Universum Guitars так не роблять ніколи, це дуже принциповий момент для Олександра та його компаньйонів. Й взагалі, виробництво гітар для них – це перш за все творчість і задоволення від процесу. Це ручне виробництво, в якому цінується якість та вкладена душа. Виготовлення гітар на підприємстві не ставиться на потік. Поки що виробляється близько ста гітар на рік.

Столярний цех фабрики Universum у Білій Церкві. Фото з інтернету

Загалом інструменти проектуються з урахуванням резонансних властивостей деревини. Бо ж електрогітара – це перш за все коливальний контур. Але головне, чим користується Олександр при проектуванні – це правило «золотого перетину». Застосовувати його саме при виготовленні гітар українські виробники мабуть почали першими в світі. «Золотий перетин» – це гармонійне ділення цілого на частини, їх співвідношення між собою, ідеальні геометричні пропорції. Якщо уважно пригледітись до навколишнього середовища, можна знайти багатсько прикладів золотого перетину у природі, це навіть листки рослин. Людство також знало про гармонійне ділення ще з давніх давен – вважається, що й пропорції піраміди Хеопсу близькі до золотого перетину.
Тож кожна гітара – це результат математичних підрахунків. За теорією Олександра, дотримуючись правила «золотого перетину» можливо спрогнозувати розподіл звукових хвиль та навіть керувати ними.

Після того, як на комп’ютері у сучасних програмах розроблені креслення, у столярному цеху розпочинається безпосередньо процес виготовлення грифів та корпусів гітар. Потім вже на другому поверсі майстерні – поліровка, фарбування, сушка та збір інструменту. Кінцеві роботи - вже на зібрану гітару встановлюється фурнітура. Для декору можуть використовуватись перламутр, позолота, або африканське ебенове дерево – кубометр такої деревини коштує під двісті тисяч доларів.

Фірмовим елементом гітар Universum є різьблений динамік у вигляді мушлі у верхньому лівому куту гітари. Він іноді використовується як розпізнавальна належність, символіка Universum Guitars. Наприклад, у Музеї диванчик та навіть люстра виготовлені у вигляді подібної мушлі. Цей динамік несе на собі дуже унікальну функцію. При відхиленні ручки спеціального клапану елктрогітари Universum можуть ставати звичайними акустичними! Й саме тоді використовується динамік-мушля – там є конденсаторний мікрофон. Раніше у світі такого не робив ніхто!

У Музеї є невеличкий стенд, на якому показаний процес виготовлення гітари. Також тут є куточок-майстерня.

Стенд у Музеї, на якому показаний процес виготовлення гітар. Дивовижні динаміки-мушлі зачаровують!
Куточок-майстерня у Музеї

Першу виготовлену гітару Олександр назвав ім’ям улюбленої дружини Олени. І наразі запущені у виробництво Elena Delta, Elena Gamma, Elena Epsilon Bass. Всього ж вже розроблено 40 моделей гітар.

З моменту заснування компанії пройшло не так багато часу, а гітари Universum Guitars вже впевнено увійшли на світовий ринок та потрапили в десятку найкращих. Вони конкурують із відомими світовими брендами (Fender, Gibson), а один з інструментів є в колекції власника Греммі впливового басиста світу Джона Патітуччі. Томі Хенріксен (басист гурту Еліса Купера) грав на гітарі Universum у європейському турі. Також дуже цінує гітари метр українського року Серго Чантурія.

Досягти вершин Universum Guitars змогли завдяки злагодженій праці. Складові успіху – геніальна розробка, ідеальне виконання, успішне просування на світовому ринку та участь у виставках. Без якоїсь з цих ланок не було б стрімкого розвитку Universum Guitars. Тому ще раз про відповідальних за ці напрямки: Олександр Дорошенко – креслення, Вадим Гавриленко – виробництво, Павло Мастеров – продаж бренду, забезпечення присутності гітар на всіх світових спеціалізованих виставках, реклама продукції.

І щоб продавати гітари, потрібен простір для організації презентацій та демонстрації інструментів, тобто можливість влаштовувати концерти. Саме це було першочерговою метою пошуку приміщення. І такий порожній зал знайшовся! На нашому улюбленому ВДНГ – це бувший кінотеатр «Прогрес», тобто павільйон №6 (від центрального входу одразу ліворуч), адреса проспект Академіка Глушкова,1. Довгі роки він стояв порожнім й чекав свого часу. Тепер – це офіційно історико-музичний культурний центр Universum Hall, місце, де постійно відбуваються якісь цікаві події.

Простір Universum Hall

Саме ж музей гітар було вирішено зробити, оскільки лишалося вільне від «концертно-презентаційної діяльності» приміщення. У цих зайвих залах й розмістили власну приватну колекцію Олександра. Сюди вмістилося більше ніж 400 гітар! Але це далеко не всі, що в нього є. Точну кількість не підраховували, бо вдома залишилось ще близько ста гітар, тож сподіваємось на розширення експозиції.

Почнемо нарешті відвідування!

Одним з найперших експонатів у Музеї є макет електрогітари для пояснення, як вона влаштована. Загалом історія електрогітар сягає у 1924 рік – саме тоді у GIBSON вигадали звукознімачі. Звукознімач – це пристрій, що перетворює акустичний звук, тобто коливання звукових хвиль, на електричний струм. Цікаво, що звукознімачі спочатку встановлювали на віолончель та контрабас, а на гітару спробували на кілька років пізніше – у 1928 році.
Загалом звукознімачі бувають декількох принципів дії – електромагнітні, п’єзоелектричні та оптичні. Найбільш розповсюджені електромагнітні, й вони поділяються на два типи – сінгли (з однією котушкою) та хамбакери (з двома котушками).
Пластикові ж накладки на гітарах називаються «пікгард». Вони виконують захисну функцію від механічних пошкоджень, бо у будь якому разі поверхня гітари та шари лаку з часом зазнають механічних пошкоджень, що в свою чергу впливає на звук. Крім того, саме на пікгарди кріпляться електронні модулі електрогітари.
Професійним гітаристам мабуть смішно, що хтось не знає такі базові поняття, але так, я не знала, й Сашкові довелось мені пояснювати принцип роботи електрогітар (при цьому я трохи відвідувала музичну школу, але ж - з класу фортепіано...).

Окрім загального макету електрогітар на вході у Музей є ще макет однієї з найперших електрогітар – так званої «сковорідки» (гавайської електрогітари Rickenbacker Electro F-22, яка випускалася з 1932 року по 1939-й).

«Сковорідка» - макет для розуміння еволюції гітаробудівництва

Загалом експозиція розміщена в двох залах. Перший – прямокутний коридор. Другий – розділений перегородками, що дало більш ускладнене цікаве планування й можливість додаткового розміщення експозиції. В ньому рухаємось по колу, й наприкінці прямуємо до виходу.

Перший зал Музею гітар

Колекція гітар розташована на стендах за країнами-виробниками. Першими йдуть гітари з Німеччини - FRAMUS, HOHNER, KLIRA, MUSIMA.

Низка німецьких інструментів. Більш дальня ударна установка – фірми TACTON. Зазвичай у барабанній установці є наступні складові: бас-барабан, малий барабан, три барабани типу «том-том», тарілка «райд», тарілка «креш», стійка «хай-хет» (це теж тарілки)
6-струнна електрогітара NUSIMA MH-X, вироблена з вільхи, гриф – з клену та палісандру. Такі гітари випускалися у 1988-1990 роках у Маркнойкірхені

Навпроти «німців» розміщені гітари з Чехословаччини - бренд JOLANA. Електрогітари вироблялися на заводі Resonet з 1953 по 1993 роки. «Йолана» - це ім’я доньки керівника заводу Йозефа Ружичка, при якому розпочався випуск електрогітар (саме Йолани випускалися з 1959 року). Свого часу компанія не витримала конкуренції й припинила своє існування. Але у 2001 році бренд було відроджено, й JOLANи випускаються і сьогодні.

Чехословаччина. Синя й червона на стіні - JOLANA ALFA. Кажуть, ніби продовгуваті клавіши на гітарах взяті з лінії виробництва пилососів. Синя й червона гітари на підставках - JOLANA BASSO IX
JOLANA TORNADO, рік випуску 1963-й, дека вироблена з кленової фанери. Загальна риса, притаманна Йоланам – це їх універсальність
AMATI – теж чеська компанія, яка виробляє духові інструменти й до 1990 року виготовляла й ударні установки. Чорна гітара – JOLANA DIAMANT

В іншій кімнаті продовжують експозицію гітари з Болгарії - ORFEUS та KREMONA.

Болгарські гітари. На передньому плані знизу - ORFEUS GIPSON. Дві смугасті синьо-жовті гітари на момент випуску були повністю однаковими, більш жовта набула свого нинішнього вигляду через вплив сонячних променів при постійній експлуатації
Ще один болгарський експонат розміщений окремо. Це 8-струнна акустична гітара KREMONA ZORNICA «NOTE LINE» («Нотний стан»). Вироблена з сосни та черешні, прикрашена стилізованим під золото японським пластиком (ціна такого пластику наближається до дорогоцінних матеріалів), а гриф виготовлений з буку. Виготовлялися такі гітари у 1960-1979 роках на спецзамовлення генсека Болгарії Тодора Живкова і вручалися першим особам держави під час дипломатичних заходів та під час нагородження важливих посадових осіб. Всього таких гітар було виготовлено 50, особисто ця - номер 45

Найцікавішими для поцінувачів рок-музики будуть легендарні американські гітари. Бо ж саме в Америці у 1948 році була випущена перша серійна електрогітара FENDER TELECASTER. Другою ж серійною гітарою стала модель GIBSON LES PAUL STANDARD, розроблена в тому числі легендою блюзу та кантрі Лесом Полом, якого можна вважати одним з «батьків» сучасної електрогітари.

Ліворуч GIBSON LES PAUL CUSTOM 57 REISSUE BLACK BEAUTY, виготовлена у 2011 році. Дека виготовлена з червоного дерева та клену, гриф – теж з червоного дерева та палісандру. Праворуч – 6-струнна GIBSON LES PAUL ARTISAN 1977 року випуску. На фото – віртуоз Джиммі Пейдж, лідер гурту Led Zeppelin, улюбленими гітарами якого є Gibson
FENDER AMERICAN STANDARD STRATOCASTER 1997 року випуску, дека виготовлена з вільхи, гриф – з клену та палісандру. Подібний інструмент був улюбленим у Джимі Гендрікса. Декілька гітар він спалив прямо на сцені як елемент шоу
Американська 6-струнна акустична гітара KALAMAZOO KG-11. Це одна з найстаріших гітар музею – такі випускалися у 1933-1943 роках. Дека виготовлена з вільхи, гриф – з червоного дерева, накладка – з палісандру

Далі – японські, традиційні YAMAHА. А ще – SUZUKI (так, вони випускали не тільки мотоцикли!), TEISCO, CIMAR та SAKAI – впевнена, ви й не чули про такі!

Ліворуч 6-струнна SUZUKI ET21T, вироблена в Нагано. Дека – з фанери червоного дерева, гриф – з червоного дерева та накладки з палісандру. Праворуч – TEISCO з фанери червоного дерева
Ліворуч 4-струнна YAMAHА BX-1, дека з червоного дерева та клену, гриф з червоного дерева, клену та накладки з фарбованого палісандру, звукознімачі – 2 сінгли. Праворуч 4-струнна бас-гітара CIMAR PJ, дека з вільхи, гриф та накладки з клену, звукознімач спліт-коіл сінгл

І звісно ж китайські гітари, куди ж без Китаю!

6-струнна гітара JAY TURSER JT-XG2 з двома грифами, дека з вільхи, гриф вироблений з клену та накладки з палісандру. На подібній гітарі був зіграний хіт «Готель "Каліфорнія"»
Скріншот з YouTube – виступ гурту «Eagles». «…Ласкаво просимо в готель «Каліфорнія»… або рай, або пекло…»

Черговий стенд – гітари часів СРСР. Найважча гітара у музейній колекції – «Урал», подібні існували майже в кожному Будинку культури. Виготовлялися на Свердловській фірмі клавішних музичних інструментів. В Україні за радянських часів гітарне виробництво існувало в Одесі, Чернігові, Львові (у місті Лева воно існує й донині).

«У» - логотип свердловської фірми «Урал». Зелені гітари – SVERDLOVSK TONIKA, які випускалися у період з 1971 по 1980 роки. Ліворуч – ELTA SOLO-RHYTHM EGS-650, виготовлена на заводі «Ельта»
Гавайська електрогітара «леп стіл гітар» - вона повинна лежати на колінах, на ній грають не пальцями, а спеціальним «слайдом». Дека з червоного дерева, гриф з клену та груші

І гітара, яка мабуть є самим незвичним експонатом Музею - Житомирська алюмінієва акустика. Її корпус виготовлений з листового алюмінію. Можна було б сказати, що у світі музики вона ніякого навантаження взагалі не несе, але ні! Саме на такій гітарі частенько грав Олег Скрипка (зокрема пісня «Ой несе мене ріка в фантастичному човні»). А у Музеї гітара взагалі стала «зіркою» та обов’язковим для демонстрації експонатом. Яких тільки асоціацій до неї не вигадали! Гітара-бляшанка, гітара-консерва, «жестяна гітара – просто жесть». Також жартують, що вона виготовлена з поштової скриньки. Насправді гітара виготовлялася серійно на Житомирській фабриці музичних інструментів з 1972 по 1976 роки.

Єдина у Музеї гітара не з дерева! Дека – алюміній, а от гриф – бук з буковою накладкою
Скрін відеокліпу – Олег Скрипка «керує» гітарою з великою літерою «Ж» "на борту"

В музеї є окремий стенд найбільш знакових інструментів в історії гітаробудівництва.

Musima Record з унікальною складною столярною роботою, яка носить назву «німецька різьба». Нижче - гітарний комбопідсилювач MARSHALL

Музей позиціонує себе, як інтерактивний, тобто на інструментах можна грати. Але не на всіх! Все ж це музей, та більшості експонатів торкатися не можна. Грати дозволено лише на «санкціонованих», тобто саме для цього підготовлених інструментах. «Інтерактивний» куточок розміщений майже наприкінці експозиції.

За ударною установкою - Олександр Кірпо
Верх у сучасних барабанів пластиковий, хоча по класиці має бути затягнутим шкірою
Куточок, підготовлений для відвідувачів. Замість нас чомусь погратися усівся екскурсовод Микола. На стіні праворуч від телевізора у рамочці чорна гітара – перлина колекції. Це одеська акустична гітара 1957 року випуску. Їх було зроблено всього 10 штук, й саме ця гітара - номер 10. Розроблялися, як прототип для масового виробництва, але виявилися дуже дорогими, тому масово запущені не були

І великий кут у Музеї займають господарі Universum Hall - безпосередньо гітари Universum Guitars. Тут представлені флагмани виробництва, а також найунікальніша гітара-трансформер, яка існує в єдиному екземплярі. Її можна скласти й перевозити у літаку ручною поклажею – складається навіть голова інструменту.

UNIVERSUM GUITARS
Прекрасна UNIVERSUM ELENA BEAUTY. 6-струнна гітара, дека виготовлена з клену з унікальними вирізами та інкрустацією з падуку. Гриф з явору та накладки з макасарського чорного дерева. Звукознімачі Seymour Duncan Benedetto B6
Це і є єдина в світі 6-струнна гітара-трансформер, яку можна скласти. Правильна її назва UNIVERSUM MARIA FOLDING GUITAR
Ліворуч 6-струнна UNIVERSUM SOFIA RX20, праворуч – також 6-струнна UNIVERSUM SOFIA MF. Деки виготовлені з вільхи. На фото: засновник гурту «Green Grey» Андрій Яценко, більш відомий як Дизель - з гітарою Софія. (…їх пісню «Емігрант» й досі вожу із собою на диску…)

Наостанок – стенд, де розміщені гітари з автографами видатних музикантів.

На цій гітарі є підписи всіх учасників гурту Еліса Купера
Гітара з підписом короля блюзу Бі Бі Кінга

Неодмінно привертає увагу цікава японська гітара з епоксидного пластику (смоли) та акварелі, яка може додатково підсвітлюватись різними кольорами. Вона належала Стіву Вею. Стів переважно грає на гітарах, які мають нетиповий елемент – ручку-тримач.

Не треба сильно знатися на музиці, щоб закохатися в цю гітару – вона красуня!

На окремому стенді розміщені гітари особливого проекту «Воля», які були розроблені у 2023 році заради підтримки бойового духу нації. Всього поки що виготовлено сім таких гітар. Дві з них – у Музеї, і вони мають особисті підписи Володимира Зеленського та Валерія Залужного. Ці гітари – окремий витвір мистецтва. Традиційні патріотичні кольори, пікгард у вигляді вишиваного узору (подібні орнаменти використовувались на нашій землі тисячі років), на грифі – перламутрове оздоблення. Не можна відвести очей!

Гітара з підписом Президента України Володимира Зеленського – пишаємось!
Гітара з автографом нажаль вже колишнього Головнокомандуючого Збройними силами України Валерія Федоровича Залужного. Незважаючи на слово «колишній» він є і завжди буде гордістю й улюбленцем українців!

Прямуємо на вихід. Отже, Музей гітар – це потужна Історія європейського гітаробудівництва. Шикарний простір для дозвілля пересічних громадян. Цікавий й корисний майданчик для професіоналів. І якщо, як заплановано, ще додатково буде здійснено створення музичної школи на базі Музею, це буде взагалі унікальний музичний центр.

А я лишаю для себе в планах відвідування в Universum Hall інсталяції «Сеанси живих картин». Саме тут у так званій імерсивній галереї, яка є віртуальним простором, оживають картини Сальвадора Далі, Ієроніма Босха, Пабло Пікассо. Хто йде зі мною?

Запрошую відвідати простір Universum Hall у павільйоні № 6 ВДНГ й насолодитися прогулянкою по моєму улюбленому парку – Виставковому комплексу!

четвер, 28 березня 2024 р.

Печиво «Горішки», або трохи про Ковзанярський спорт

Наводила лад у себе в гардеробній шафі. Заскакує дитина, й з під купи одягу, коробок з іграшками та завалу ЛЕГО витягає на світ денний незнайомий йому предмет. «Що це?», - питає. «Сковорідка», - кажу. «Ха-ха, яка ж це сковорідка?», - аж згинається від сміху синочок, вважаючи, що це я вдало пожартувала. «Сковорідка для випікання печива у вигляді горішків", - терпляче пояснюю я. «Печиво? Горішки? Я напечу! В тебе є рецепт?», - очі блищать, й подумки він вже бачить себе білочкою із смачнющими горішками в руках.
«Не все так просто!», - умудрьонная життєвим досвідом намагаюсь трохи пригальмувати, але де там, мене вже ніхто не слухає. В моїй старенькій кулінарній книзі швидко знайдений рецепт, й вже замішується тісто з муки та чогось там ще.

Як сковорідка опинилася у шафі? Цьому передувала невеличка історія. І починати розповідати її звісно ж треба безпосередньо з моменту придбання сковорідки.

Зазначу, що у магазинах подібне печиво достатньо розповсюджене, і його можна придбати готовим без всіляких проблем. Але сказати, що то не те – майже нічого й не сказати. Бо це зовсім-зовсім інший смак. І я пам’ятаю смак саме домашньої випічки з дитинства!

Звісно ж, коли я побачила таку сковорідку у вітрині ларьку на ринку, мене як наче бемкнули по голові тією самою сковорідкою, я більше ні про що й не думала, у прострації попрямувала до магазину й ткнула пальцем у сковорідку.
Вже розраховуючись, примітила на прилавку оголошення: «Набираємо дітей у секцію ковзанярського спорту…». Миттєво нахлинули чергові дитячи спогади – всього лише один рік у четвертому класі відвідувала я аналогічну секцію, але цього було достатньо, щоб все життя вважати себе досвідченою ковзаняркою. Тож я не вагалася, й за хвилину син (той самий, який зараз смажить горіхи, на той момент йому було п’ять років, й цей визначний момент купівлі він не запам’ятав) вже був записаний у секцію.

Тож користь від сковорідки вже очевидна – саме завдяки їй ми стали спортсменами. Вийшло ж так тому, що магазинчик цей належав родині Олени Мягких, багаторазової чемпіонки України з ковзанярського спорту на окремих дистанціях та учасниці Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті, яка після завершення кар’єри у 2010 році тренувала дітей на Льодовому стадіоні.

Олена Василівна Мягких, фото з інтернету

Притупавши додому зі сковорідкою, звісно ж я одразу взялася до справи. Рецепт мені видали прямо у магазині, разом до сковорідки й ковзанярської секції в навантаження.

Що сказати. Яка ж це непроста справа, смажити ці горіхи! Кухня в диму, тісто підгорає, смажиться за раз лише кілька шкорлупок, а тііііста того… здається, що нескінченне відро. Результат: нормальних горішків вийшло три, інші підгоріли.

Подальша міграція сковорідки:
- Помила й відклала для вивезення на дачу, бо на другий подібний експеримент найближчі декілька років я не готова.
- Сковорідка переміщується на дачу. Там покладена у священну купу інших сковорідок.
- За дачний сезон совати сковорідку туди-сюди набридає, й вона переїжджає у дальній сервант, де зберігаються геть непотрібні речі.
- Через рік-два робимо прибирання у цьому непотрібному серванті, й бабуся втиху від мене відносить сковорідку на літню кухню.
- Ще через рік, наступним літом, я роблю прибирання вже на літній кухні, й знаходжу свою улюблену сковорідку, від якої так й тхне дитячими спогадами. Не потерпівши такого варварського відношення до улюбленої речі, замислююсь, куди ще можна її приткнути. На кухні вона абсолютно бєсполєзна. Але як пам'ять дитинства - дуже дорога моєму серцю штукенція, дарма що придбана всього лише кілька років тому.
Так вона й опинилася в гардеробній шафі – щоб не заважала на кухні, але щоб і не згнила вщент на літній кухні. Тут її й знайшов синок.

Наша гардеробна шафа. Прошу зауважити, що це порядок! Іграшки посортовані та розкладені по пакетах, й за потреби я дуже швидко роблю «ракіровку», й витягаю звідти саме потрібну річ! (а хто вже знайшов сковорідку, той молодець, це була загадка на увагу!)

І мабуть тепер саме час поділитися рецептом. Тим самим, який я отримала при купівлі мого «інструменту».
Отже:
- 1 стакан майонезу або сметани;
- 1 пачка маргарину (я брала масло вершкове);
- 2 яйця;
- півтора стакану цукру;
- пів чайної ложки соди, згашеної оцтом;
- борошно «скільки тісто візьме».
Все перемішати до однорідної консистенції, й випікати за допомогою сковорідки. Готові шкарлупки начинити шматочком волоського горіху й вареною згущенкою.

Це оригінальний рецепт, але я б рекомендувала масла додавати трошки менше – бо саме воно тече й підгоряє. Й обов’язково у формочки класти невеличку кількість тіста – зайве так само підгоряє. Тобто, якщо не лінуватися, й заздалегідь розраховувати сили десь на півдня, то мабуть все вийде ок!

Синуля ж психонув десь через дві партії. Настала хвилююча мить, коли я з урочистим виглядом похитала головою: «А я ж попереджала!... Мама завжди права...». Дитина з похнюпленим виглядом запитала: «Що ж робити з рештою тіста?».
Що робити, що робити… На деко застлали пергамента, ложкою поляпали невеличкі калюжиці, й запекли у духовці. Вийшла купа смачненьких кругленьких печивок.

А ідеальний горішок вийшов лише один. І я знов пригадала прабабусю, яка пекла тихенько мені оті горішки, які я зжирала з шаленою швидкістю, й так все спритно і просто в неї виходило, що й подумати було не можна, яка це нелегка справа. Не легша, ніж виграти Олімпійські ігри з ковзанярського спорту!

Горішок!

І хоч печиво на моїй сковорідці випікалося рівно два рази (один раз мною, один раз сином), її цінність не аби яка. Бо саме завдяки їй ми познайомилися з чудовим тренером Оленою. Вона природжена для роботи з дітьми, й дійсно віддавала їм всю себе. Для сина відвідування тренувань перетворювалось на справжнє свято – посмішка на обличчі з’являлася ще на підході до стадіону. Він навіть встиг до коронавірусу прийняти участь в одному міжнародному турнірі. А скільки було радощів від медалей та невеличких місцевих перемог у чемпіонатах стадіону.
На початку війни Олена виїхала за кордон й поки що тренувань не проводить. Ми за нею дуже сумуємо! (Але інші тренери працюють, якщо є бажання – приходьте!)

15 січня 2022 року - останній перед війною Олімпійський урок, проведений Федерацією ковзанярського спорту. Кожному вихованцю був подарований чудовий спортивний капелюшок. Олена поруч із молодими спортсменами, у синьому костюмі

Скажу кілька слів безпосередньо і про стадіон. Його було відкрито у 1975 році, будівництво зайняло 5 років. На той момент він був дійсно крутим, й на ньому проводилися змагання союзного значення. Охолоджуючі установки працювали, й крига на доріжках існувала тривалий сезон – квітень місяць включно. Я особисто відвідувала «ковзанку» у середній місяць весни. Що правда, як пригрівало сонечко, на ковзанці з’являлися чудові калюжі, й одного разу я дуже смачно впала в подібну – все одно що у басейні поплавала, довелося надтерміново бігти додому перевдягатися.

З часом все змінилося. «Морозильники» вийшли з ладу ще за часів розвалу союзу. Але це не є найбільшою проблемою. Набагато гірше те, що мабуть хтось вже «поклав око» на землю де розташований стадіон, й мріє збудувати черговий Торгівельно-розважальний комплекс, або житловий. Стадіон розкрадається систематично й планомірно, складається враження, ніби його навмисне доводять до повного знищення. Це дуже боляче. На даний час дитячий ковзанярський спорт у Києві тримається всупереч всьому лише на ентузіазмі тренерів, які є справжніми героями.

Повертаючись до печива, хотіла сфотографувати "портрет" сковорідки крупним планом, але знов кудись її засунула на зберігання в дуже потаємне місце. Але вона точно в хаті! Й хто зна, може в мене попереду власна перемога – колись я навчуся пекти «горішки» бездоганно! Це залежить тільки від мене.

Тож наразі я знов у пошуках моєї улюблениці. І з мрією про мирне життя та Перемогу, щоб була можливість просто жити, відвідувати тренування.
А от чи буде місце, де займатись швидкісним бігом на ковзанах – це дуже велике питання…

неділю, 24 березня 2024 р.

Малютянка - як на картині! Музей Пимоненка, лютий 2024

Микола Корнилович Пимоненко – талановитий український художник. Його картину «Гопак» придбав Лувр, а «Вихід із церкви в страсний четвер» - Мюнхенський музей. Разом із Михайлом Врубелем Пимоненко брав участь у створенні фресок у Кирилівській церкві (композиція «Різдво Богородиці»), а також у складі інших художників під керівництвом Адріяна Прахова розписував Володимирський собор (образи святої Анни і Миколи Мірлікійського). У 2006 році на аукціоні його картину «Продавщиця полотна» було продано за 160 тисяч американських доларів.
Микола Пимоненко, «Автопортрет». Копія картини у музеї у виконанні Олександра Миколайовича Малінченка

У Малютянці художник влаштував собі дачу і 23 роки поспіль влітку відпочивав та творив саме тут. З його величезної спадщини, яка складається з 200 картин, 127 написано у Малютянці. Зараз у селі створено Меморіальний музей Пимоненка.

Малютянка знаходиться не дуже далеко від нас – через два села, Мархалівку та Глеваху. Відстань невелика, але існує перешкода – залізниця. Щоб потрапити на переїзд, доводиться робити великий круг. Саме тому вперше ми опинились тут лише кілька років тому, а не раніше. І приїхали навмисно заради відвідування музею. А вже вдруге, цієї весни, прийшли пішки.

Музей знаходиться край села, біля чудового соснового лісу. Експозиція скромна, але все одно дуже цікаво. Цікаво усвідомлювати, що відомі живописці знаходили натуру для своїх майбутніх полотен саме тут.
«З першими сонячними променями прольотка в’їхала на затишні околиці Малютинки. Якраз минали ставок. Сизуватий туман котився над водою; наче мавчині коси, гойдалися в ньому віти плакучих верб.
- Ой-йо-йой, Миколо Корниловичу. Яка краса! Далі і їхати нічого. Пленер колосальний! – захоплювався Орловський. – Де кращої натури шукати? Відпустимо візника і підемо пішки.
За околицею, де починався густий сосновий ліс, вони відпустили візника до вечора і рушили навпростець піщаною стежиною.»

Саме так описано виїзд відомих київських художників Пимоненка та Орловського на пленер у біографічній повісті Бориса Миколайовича Чіпа та Олександра Георгійовича Оганесяна «Микола Пимоненко». Всім раджу для прочитання!

«Микола Пимоненко» - книга з серії «Уславлені імена», номер випуску 59, 1983 рік видання
Художник Володимир Донатович Орловський біля малютянського озера

Музей розміщено у сучасній будівлі, але зведеній на історичному місці та за старими кресленнями. Саме тут розташовувалася хата баби Горпини. Баба Горпина – це не родичка, просто знайома жінка, в якої художник орендував житло. А познайомились вони ще за часів дитинства Миколи. Його батько Корнилій Данилович був богомазом (іконописцем) та заробляв на життя розписом церков. Коли тато побачив в Миколи схильність до малювання, почав брати з собою на роботу і сина у якості помічника. Саме так Микола вперше й опинився у Малютянці – батько був сюди запрошений для оздоблення церкви. І саме тоді вони вперше жили у баби Горпини, доки виконували це замовлення.

Хата баби Горпини, в якій жили Микола й батько. Фото у музеї
Картина у музеї – кольоровий вигляд хати баби Горпини

Пимоненка не стало у 1912 році. Після цього ще кілька років поспіль влітку сюди приїздила на відпочинок його родина. А потім у хаті була створена рисувальна школа для місцевих дітей.
Нажаль у 1981 році сталася пожежа, яка й знищила оригінальну хату баби Горпини. Але майже одразу, приблизно через рік, почалося відновлення хати. Зовнішній вигляд та матеріали, з яких збудована нинішня будівля, вже інші (оригінальна хата була класичною «мазанкою» - дерево, обмазане глиною), але планування повністю збережене – первісний фундамент хати був ретельно виміряний. Ініціаторами відбудови хати стали місцеві жителі, й зокрема скульптор Микола Олексійович Малишко та його дружина Ніна Михайлівна Денисова.

Сучасний вигляд меморіального музею Миколи Пимоненка у Малютянці
Меморіальна дошка на стіні музею

Народився ж художник Микола Пимоненко 21 березня 1862 року в Києві на Пріорці. У той час Пріорка ще вважалася окремим населеним пунктом, але вже у 1880 році увійшла до складу Києва. Тривалий час тут ще знаходились лише сільські хати. У 1976 році в одну з перших зведених багатоповерхівок заселилася й моя родина – тут, по вулиці Вишгородській, було наше перше київське житло. А навкруги ще стояли приватні будиночки.

Я у дитинстві з бабусею – на Пріорці!

Як я вже сказала, художні здібності Микола перейняв від батька. Але з чотирьох братів та сестер тільки в Миколи виявилася схильність до малювання. Родина Пимоненків жила небагато, про справжнє навчання й мова б не йшла, якби не допомога людей та щира доля. Спершу хлопця безкоштовно прийняли в іконописну майстерню при Києво-Печерській Лаврі, а вже там його примітив художник Микола Іванович Мурашко та запросив до своєї Рисувальної школи. Мурашко очолював її, а утримувалася школа коштом мецената Івана Терещенка. Терещенко ж згодився оплатити й навчання Пимоненка, але за це попросив першу картину продати саме йому. Такою картиною згодом стала «Гальорка» - саме її Пимоненко вважав своєю першою «повномасштабною» роботою, й саме її дійсно придбав Терещенко.
«Бачиш, як Бог допомагає тобі – і талант дав, й самих потрібних людей надіслав, щоб таланту дати ходу» - приблизно так казав батько Пимоненкові.

Батько й мати Миколи Пимоненка – фото зробила у музеї
«На галерці» (свідомо вказую трішки різні назви картин, бо саме під різними назвами їх можна зустріти в різноманітних джерелах). Фото цієї роботи знайшла лише у вже згадуваній книжці «Микола Пимоненко». Остаточна доля цієї картини, як і багатьох інших, невідома

Ще під час навчання у школі Микола вже почав підробляти репетиторством. А після закінчення школи вступив у Петербурзьку академію мистецтв у 1882 році. У Києві вищого художнього навчального закладу у той час не існувало, тому художники мусили їхати на навчання в Європу, або в Петербург. Вдень студенти навчалися, а вночі ходили на підробіток – розвантажували баржі, погоджувалися на будь-яку фізичну роботу. Умови прожиття були жахливі – Пимоненко згадує, що вкриті ковдрою та зверху шинеллю, вранці ця шинель була в інії. Не у кожного вистачило здоров’я витримувати таке. Після трьох запалень легень лікарі категорично заборонили Пимоненкові знаходитись у вогкому сирому кліматі міста. Це був страшенний удар для юнака – мріяти про академію та не завершити її. Дехто здобував знання в академії по десять років, іноді повторюючи один й той самий курс заради вдосконалення майстерності. Микола ж провчився тут всього лише два з половиною роки. Його талант перевершив багатьох, але «недовченість» страшенним тягарем лягла на його плечі – все життя Микола Корнилович вважав себе недоучем.

Повернувшись до Києва, Микола Пимоненко почав працювати викладачем у тій самій Рисувальній школі Мурашка, в якій до академії вчився й сам. Незважаючи на те, що академію він не закінчив, він отримав дозвіл на викладання – звання вчителя малювання. Набагато пізніше, у 1904 році, вже у 42-річному віці, йому таки було присвоєне звання академіка живопису.

У вільний від викладання час Пимоненко створював свої картини. Це непросто – знаходити у повсякденності хвилини й години для живопису. Багато талановитих художників (наприклад, зі складу викладачів тієї самої Рисувальної школи) лишили після себе набагато менший спадок, бо елементарно «не мали часу».

Картини Пимоненка – це історії. Його завжди хвилювали емоції. Роботи художника – це не просто сільські пейзажі (серед робіт Пимоненка багато й міської тематики, але ж переважна кількість – хутірська). І не просто колоритне вбрання ми бачимо на холстах. Перш за все це події. Його картини – справжні оповідання. Дивлячись на них, маєш додумати – що було далі? Що передувало цьому? Навіть в голові самі собою складаються діалоги, які ведуть герої картини.

Багато героїв та сюжетів Пимоненко списав саме з жителів Малютянки. На тому самому луврському «Гопаку» вприсядку йде Федот Петраш – нині його пряма родичка Свєта Петраш продає рибу біля ставка. «Святочні гадання» – це онука баби Горпини та її подруга Оксана. «Гуси, додому!» - сусідка Уляна Сиротинська.
Доречи, багато передруковують інформації про ніби то існуючу скляну майстерню біля будинку. Насправді підтвердження цьому не існує, й скоріш за все добудови до хати не було, а існував невеличкий танцювальний майданчик, створений місцевим меценатом. Пимоненко запрошував молодь відпочити, й поки дівчата з хлопцями танцювали, робив з них замальовки. Мабуть це й була так звана «скляна майстерня».

У музеї, репродукція картини «Святочні ворожіння» - праворуч Галинка, онука баби Горпини, ліворуч – її подруга Оксана, 1888 рік

Загалом доля багатьох картин Пимоненка невідома. Після виставок роботи купувалися й потрапляли в приватні колекції, їхали в провінційні містечка. Багато було втрачено під час Другої світової війни, коли грабувались музеї. Бували й безглузді випадки. Наприклад, один з літніх місцевих жителів Малютянки пригадує історію. Коли він був ще хлопчаком, під’їжджає до їх хати якась людина й питає: «А чи немає у вас картин Пимоненка?». «Є», - відповідає дідусь, йде до хати, знімає картину зі стіни й просто віддає. А потім ще навздогін: «Чекайте, в мене на горищі є ще декілька…», й віддав і решту. Хто це був – невідомо.
А ось сучасний приклад. У Національному музеї зберігалася значна кількість картин Пимоненка. І хтось вирішив, що сільська тематика в музеї вже занадто багато представлена, й передали дві у Воронцовський музей у Криму, який нині знаходиться під окупацією – лишається тільки руками розводити.
Тому багато робіт Пимоненка ми знаємо лише завдяки друкованим листівкам – репродукції картин ще за життя Пимоненка часто друкувалися в журналах, або на комплектах листівок. Одного разу відбувся навіть скандальний випадок, коли без дозволу Пимоненка Шустов надрукував одну з його картин на етикетці з горілкою.
Доля ж «Гопака» врешті решт також невідома. Хоч її і придбав Лувр, зараз картини там немає, ні у філіях, ні в запасниках. Можливо пізніше полотно було перепродане.

Пимоненко у своїй майстерні з «Гопаком», з інтернету

Тому оригінальних картин в музеї в Малютянці немає. Є копії у виконанні відомих художників, які теж вважаються витвором мистецтва. Також, звісно, є репродукції.
Фактично безпосередньо меморіальний музей Пимоненка у хаті займає одну кімнату. Окрім картин, є невелика кількість особистих речей художника, «папірці» - листівки, ескізи, замальовки. Оригінальні речі - це подарунок музею від онука художника.

Експозиція музею

Нащадки художника переважно мешкають у Києві. Микола Корнилович одружився у 1893 році з донькою художника Орловського – Сашенькою. Вперше вони зустрілися, коли молодий Пимоненко зайшов до Орловського за кількома книжками з його шикарної домашньої бібліотеки. Одразу виникла симпатія Миколи та Сашеньки, яка з часом перетворилася у велике кохання. І це кохання вони пронесли через все життя. Олександра Володимирівна як ніхто інший розуміла талант свого чоловіка й саме вона сприяла тому, щоб надіслати картину на виставку у Мюнхен, де потім її придбали й Пимоненко став членом Товариства мюнхенських художників.
У подружжя народилися троє дітей: донька Раїса, донька Ольга й син Миколка.

Микола Пимоненко з дружиною Сашенькою. Фото зробила в музеї
Портрет Олександри Володимирівни роботи Миколи Пимоненка, з інтернету. Оригінал зберігається у Національному художньому музеї України
Портрет доньки Раїси роботи Миколи Пимоненка, з інтернету
Портрет доньки Ольги роботи Миколи Пимоненка, з інтернету
Ескіз до портрету сина Миколки роботи Миколи Пимоненка, 1906 рік. Копія у музеї, оригінал знаходиться у Національному художньому музеї України
Чоловік з бородою на фото - син Микола Миколович
Онук від доньки Ольги, яка у заміжжі змінила прізвище на Грузова - Грузов Андрій Миколайович (праворуч), звукооператор кіностудії імені Довженка та праонук Грузов Михайло Андрійович (ліворуч)

Мешкало подружжя Пимоненків по вулиці Гоголівській, 28. Саме за цією адресою знаходилась садиба тестя Пимоненка художника Володимира Донатовича Орловського. Маєток у стилі неоренесансу був зведений у 1892 році за проектом київського архітектора Володимира Ніколаєва. Але Микола Корнилович з Олександрою Володимирівною оселилися не в основній будівлі, а у флігелі.

Маєток Орловського, сучасне фото з сайту Хмарочос
Флігель, у якому жив Пимоненко з дружиною й дітьми. Фото з інтернету

На початок 1918 року особняк вже належав камерюнкеру, глухівському повітовому предводителю дворянства В.Кочубею, але на другому поверсі все ще мешкала вже вдова Сашенька з дітьми. А у 1928 році у будинку розмістився санаторій «Салют» для дітей з психоневрологічними захворюваннями. у 1952 році на будинку було встановлено меморіальну дошку авторства архітектора-реставратора та скульптора Маріоніли Мойсеївни Говденко, але пізніше її було вкрадено під час реконструкції будівлі. Що саме відбувається зараз з маєтком Орловського та Пимоненка – сказати не можу, бо у 2020 році санаторій за планом повинні були виселити й передати будівлю у приватну власність.
Син художника Микола Миколович звертався у різні інстанції з пропозицією створення Музею двох художників (Орловського та Пимоненка) у приміщенні флігелю, але йому було відмовлено.

А у Малютянці музей біло відкрито у 1997 році. Можна навіть сказати, що це не музей, а комплекс. Бо, окрім експозиції, присвяченої Пимоненку, тут існує й краєзнавчий куточок. Ще одну з кімнат займає сільська бібліотека.
У музеї часто проводяться різні заходи, зустрічі - з місцевою письменницею Любов Кирилівною Осіпенко, з поетом та письменником Сергієм Миколайовичем Саєнко (автором книги «Щоденник з Маріуполя»).

Куточок краєзнавчої експозиції

Після відвідування музею ми звісно ж прогулялися озером. Тим самим, біля якого колись гуляли художники. У ті часи щільної забудови ще не існувало, й краєвид на озеро відкривався одразу з подвір’я хати баби Горпини.
Наразі озеро має доглянутий вигляд – це справжня окраса села. Набережна, качки, латаття, дитячий майданчик, спортивне знаряддя та ще й ефектна альтанка на воді – це все малютянське озеро. Дуже приємне місце!

Озеро
Ранньою весною
Квіти й сучасні лавочки – справжня набережна
Качки
Обожнюю латаття!
Майданчики для спорту та ігор

Трохи осторонь від озера існує нова сучасна церква Покрови Пресвятої Богородиці (вулиця Перемоги, 18). Поруч з нею - невеличка капличка. Але то не та капличка, яку розписував батько Пимоненка – оригінальна, нажаль, не зберіглася.

Капличка, яку розписував Пимоненко у Малютянці. Малюнок у музеї у виконанні В.С.Савенко
Картина у музеї - робота не бересті, автор Юрій Шпак, «Церква в селі Малютянка» - сучасна церква у Малютянці

І наостанок – режим роботи музею. Він охоче зустрічає відвідувачів з вівторка по суботу з 9:00 до 17:00, вихідні - неділя, понеділок. Приїздіть – не пошкодуєте! (Мушу попередити, що особливо цінні експонати на період війни підготовлені до евакуації й зберігаються вкритими протипожежним матеріалом, аби запобігти ушкодження у разі втручання поруч ракет чи шахедів. Тому та невеличка кількість оригінальних речей Пимоненка, якою володіє музей, наразі не експонується.)

P.S. В традиційній рубриці «Що почитати, що подивитись» вже згадувана біографічна книжка Чіпа та Оганесяна «Микола Пимоненко».

Копія картини «Вихід з церкви у страсний четвер» у музеї, автор копії А.В.Тарнавський. Оригінал картини відкривав Мюнхенську виставку – знаходився на почесному місці у першій залі, й згодом Мюнхенська галерея «Нова пінакотека» придбала її